Продовжуємо ділитися враженнями від іспанських мандрівок

Резиденція останніх емірів Іспанії – у Гранаді… Набрав це речення – і раптом комп’ютер підкреслив червоним назву всесвітньо відомого міста. Помилка. А як правильно? Поміняв перше «а» на «е» – і хвиляста червона риска зникла. Все зрозуміло. Розробники української версії Word-івського софту виростали під звуки пісні Берковського на слова «человека и парохода» Михайла Свєтлова. Хороша пісня, тільки дещо застаріла. Не дорвався «мечтатель» до «Гренади» – зупинили добрі люди (судячи з контексту – махновці), і тепер «Гренадська волость» квітне в оливкових та помаранчевих садах, на заздрість нащадкам мрійників-троцькістів.

ЗАМІНА ПІД ЧАС ГРИ

Квитки для відвідання Альгамбри донна Люсія придбала за пару місяців до мого приїзду – на більш ранні дати все було розпродане. І от десь на початку квітня вона схвильовано повідомила: поїздка скасовується, щось там у турбюро не склалося. Чесно кажучи, я не сильно засмутився – в Андалусії й без Гранади вистачає цікавих місць. Та все владналось якнайкраще. Коли Люсія прийшла на фірму забирати свої гроші…

Не знаю, на яких тонах відбувалась та розмова, але в підсумку туристичне бюро не лише відновило статус-кво, а ще й у якості компенсації виділило нам російськомовного гіда. Я переглядав їхню рекламу. Пропонуються екскурсії англійською й французькою мовами. Як виняток – німецькою й італійською. Російської немає – очевидно, критичної маси туристів зі Східної Європи тут не набирається. І ось така удача.

Але зранку таки довелось трохи похвилюватись. Ми чекали автобуса, котрий спізнювався... Аж ось перед нами зупинилось таксі, звідти вийшов чоловік – і запросив до автівки. Представився Костянтином і сказав, що автобус, який мав везти групу, вийшов з ладу. Фірма підшуковує інший, а поки що він приїхав нас забрати і перевезти до місця, де новий лайнер нас підбере. Поки чекали, довідався, що Костянтин родом із Росії. На цьому наш діалог закінчився – його продовження могло вивести на небажані політичні узагальнення. Чого аж ніяк не хотілося.

Підійшов лайнер. Ми всілися; наш гід роздав десятку своїх підопічних пристрої з аудіогідом, і поки весь автобус вислуховував лекції щодо пейзажів, які велично пропливали по обидва боки, трьома західними мовами, ми слухали те ж саме мовою нашого північного сусіда. Хоча, може, й дещо інше. Додатково.

Відразу за Малагою – гори, подекуди з сіренькими такими вершинами. Зате внизу все поросло субтропічним лісом. Тут Костянтин переважно мовчав, лише зрідка звертаючи увагу на окремі об’єкти. А от за Антекерою, де починалась «Гранадська волость» (тобто – Гранадська провінція, одна з восьми в Автономній спільноті Андалусія), почав розповідати.

Каюсь: багато я не запам’ятав, оскільки доводилось ділити увагу між слухом та зором. Запам’ятав хіба що коротку розповідь про Ріо Кріо («холодну ріку»). Самої ж річки я й не побачив – сховалась посеред лісових хащ. Тут інше важливо. Якийсь місцевий бізнесмен пристосував холодні гірські потоки під вирощування форелі та інших цінних порід риби і став одним із найбільших її постачальників (разом з ікрою, звичайно), на іспанський ринок.

СЬЄРРА НЕВАДА

Наша з Атлантикою таємна погодна угода продовжувала діяти. На небі не видно було ні найменшої хмаринки. Оливкові дерева стрункими колонами й шерегами дерлися на навколишні гори, зупиняючись хіба що в місцях, де майже вертикально випинались угору зовсім уже неживі скельні породи. Але хмари таки скоро з’явились. Справа доволі далеко на виднокраї, намалювалась довга така біляста смуга. «Пір’їсті, – ледь встиг подумати. – Можуть дощ принести…» І раптом у навушниках почувся голос гіда:

– Гранада – гориста провінція, тут знаходиться найвища в Іспанії точка, гора Муласен, 3 тисячі 478 метрів над рівнем моря. Он, бачите справа по ходу снігові вершини? Ця гряда називається Сьєрра Невада. Там – всесвітньо відомий гірськолижний курорт, на якому проводились чемпіонати Світу і Європи…

У мене відлягло від серця. Хоча таке повідомлення мене й трохи опечалило. До того мені чомусь здавалось, що найвищі гори цієї країни – Піренеї, на кордоні з Францією. А втім – хіба погано: відвідав найбільш південну точку Європи, обслідував найбільшу (хоча й колишню) мечеть, побачив найвищу гору півострова. І все це – за кілька днів. Шкода, тих днів виявилось небагато. Іще би стільки – і можна було б на той курорт злітати, подивитись обсерваторію на північному схилі пасма, обійти хоча б декілька старовинних, ще арабської доби замків… Вже не кажу про узбережжя Середземного моря.

Дорогою зробили одну зупинку на заправці (із супермаркетом та іншими принадами сучасної цивілізації). Згідно з іспанськими правилами, з салону вийшли всі пасажири до одного. Донна Люсія якось відразу вирахувала у двох попутницях росіянок і пішла знайомитись. У мене подібного бажання не виникало, хоча згодом цікаво було дізнатись, що ця парочка приїхала аж із Хабаровська. Оскільки Далекий Схід ще з кінця позаминулого століття активно заселявся українцями, хтозна, може ці жінки – етнічні українки?

ДОРОГА ДО ХРАМУ

Здається, Костянтин теж родом із міста на Амурі. Бо вже коли ми сунули вулицями Гранади, залишивши автобус на стоянці біля якогось супермаркету, він розповів, що закінчив Гранадський університет і поділився деякими деталями місцевого буття.

– Тут у квартирах не передбачено опалення. Тому взимку в житлах гранадців холодніше, ніж у квартирах у Хабаровську, – поскаржився наш гід.

Місто розташоване на висоті більше 700 метрів над рівнем моря (приблизно як українська Ворохта), плюс холодне повітря, яке час від часу долітає в долину з льодовиків Сьєрра Невади. Це в літню спеку його чекають, як порятунку. У зимові місяці північно-східний вітерець навіває геть інші емоції.

Взагалі-то метою нашої поїздки була Альгамбра. Але для нашої групи відвідини останнього прихистку іспанських маврів призначені були на 14-ту годину, а отже на знайомство з Гранадою в нас залишалось десь години дві з половиною. Небагато, але й не так мало, зважаючи на те, що це всього лише четверте місто в Андалусії за населенням.

Костянтин вивів нас до кафедрального собору дорогою, на якій розташувались… крамниці нащадків отих самих маврів. Якщо вірити гіду, муніципалітет відносно недавно спеціально запросив сюди торговців із Марокко «для арабського колориту», і сьогодні кожен охочий може придбати вироби ремісників із Танжеру або Тетуану. Не знаю чому, але ніхто з нашої групи не кинувся вивчати вміст мавританських лавок. Може, їх дуже зацікавила Катедраль (нагадаю, в іспанській це слово – жіночого роду).

Не знаю, чи це в них закономірність, але коли в нас на руках не було квитків, двері головних провінційних соборів залишались закритими. Зокрема й у Гранаді. Після того, що я побачив у Мескіті, зачинені брами місцевого собору мене не сильно засмутили. Поки вже вдома не довідався, що саме тут прибудована капела, в якій покояться останки найвеличніших католицьких королів – Ізабелли Кастильської та Фернандо Арагонського. Подружжя, яке завершило сімсотлітню Реконкісту, тобто відвоювання в мусульман Іберійського півострова. Якби знав, спробував би якимось чином прослизнути всередину.

Або, принаймні, більш детально сфотографувати ззовні капелу.

ФЛАМЕНКО

Костянтин привів нас на площу Біб-Рамбла і оголосив вільний час, призначивши зустріч за дві години тут таки. Ми з донною Люсією маршрут вибрали навмання, але такий, щоб не повертатись до собору. Так, до слова. Саме на цій площі архієпископ Толедо Сіснерос у 1499 році урочисто спалив десять тисяч трактатів з ісламської теології, скількись там примірників Корану й таке інше – але залишив три сотні книг арабською з філософії, медицини, природничих наук. Тоді ж у місті відбулись погроми у кварталах із нехристиянським населенням. І взагалі, іспанці масово виселяли з насиджених місць мусульман.

Базуючись на такому знанні, ми не пішли до знаменитого пагорбу Альбайсин, забудованого, як кажуть екскурсоводи, арабами. Арабів тут давно нема, а квартали Альбайсину давно заселили власне іспанці, а також цигани. Цигани Гранади, починаючи «обробляти» чергового капловухого туриста, простягають йому гілочку мирту. Розчулений іноземець переходить до стану «мир, дружба, жуйка» втрачає пильність… Ну, далі ви знаєте.

Але не лише мирт подарували людству іспанські роми. Фламенко – це теж вони. Власне, я не великий шанувальник хореографічних творів узагалі й фламенко зокрема. Але так сталось, що ми, ледь перетнувши вулицю Рейес Католикос («католицьких королів», Ізабелли й Фернандо) опинились на площі перед старовинним будинком із широкими дверима нарозхрист. З дверей долітали звуки музики, виднівся святково вбраний натовп – і ми зайшли подивитись, що саме святкують іспанці у п’ятницю.

На протилежній від входу стороні традиційного патіо стояв невисокий поміст, який уже покидав останній учасник попереднього дійства, натомість його займала група дівчат, середній вік якої коливався десь між 50 та 60 роками. Зазвучали позивні, щось на кшталт фанфар, а потім полилась бадьора музика, яку виконавиці супроводжували стуком кастаньєт. При всіх відмінностях обставин і культурних традицій, мені відразу згадались наші самодіяльні сільські колективи, які часто доводиться бачити на творчих оглядах у райцентрах. Порівняння було далеко не на користь іспанок. В останніх було тільки дві переваги: величезні квітки у волоссі і надміру емоційна керівниця й диригент ансамблю.

Люсія пішла з’ясовувати, що саме відбувається в патіо муніципального Центру туризму (а це був він), а я завмер на місці: на сцену вийшло шість красунь у довгих чорно-червоних сукнях (і, як належить, з трояндами у волосах). Красуні виглядали значно молодшими за своїх попередниць, та все ж кожній було далеко за тридцять. І тут я відчув, що побачити на екрані навіть найдосконаліше виконання танцю і спостерігати, як це робиться наживо, навіть без високої майстерності – це абсолютно різні речі. Це вже коли переглядав відео, побачив, що танцівниці рухаються не зовсім синхронно (а нащо тоді було їх випускати відразу шістьох), і що не кожен рух достатньо відпрацьований. Це вже було потім. А тут і зараз – навіть не міг опустити руку з фотоапаратом.

…Повернулася з розвідки донна Люсія. Дізналась, що тут відбувається фестиваль місцевих шкіл фламенко, їх в Андалусії дуже багато.

ХТО ТАКИЙ КРІСТОБАЛЬ КОЛОН

У Гранаді налічується 240 тисяч жителів, але місто виглядає на мільйон. От про Кордову чи навіть Малагу такого не скажеш, хоч вони й більші (остання – аж удвічі). Гід запевнив, що тут навіть метро діє. І хоча жодного відповідного вказівника я на вулицях не помітив – повірив. Відчувається в останній столиці останнього емірату якась… державність, чи що. Недарма ж Гранаду обрали місцем спочинку католицькі королі.

І ще одну велику річ зробили королі. Саме в Гранаді Крістобаль Колон отримав височайше схвалення свого проекту… Що, ви не знаєте, хто такий цей… Крістобаль? Дивно. Його цілий світ знає, як першовідкривача Америки. Ось, дивіться – в центрі міста стоїть пам’ятник, що закарбував історичну мить: Колон подає її величності Ізабеллі Кастильській своє подання. А від пам’ятника починається головна вулиця міста – Гран Віа де Колон. Зізнаюсь, я не в курсі, чи вважати саме цю вулицю головною, просто знайомство з мапою Гранади підказує, що тут більше немає Гран Віа. Тільки імені Христофора Колумба. Якого іспанці називають Крістобалем Колоном, а його співвітчизники-італійці – Кристофоро Коломбо (як слідчого офіцера поліції Лос-Анджелеса).

Ми встигли вчасно повернутись на Біб-Рамблу і навіть випити ще кави на відкритому майданчику. Ну, а наступного разу – розповідь про чарівну Альгамбру. Якщо нічого не завадить.

Михайло Бублик, Малага – Гранада
Фото і відео – автора