Маємо тут частинку раю, але по-справжньому раювати ще не навчились
Нещодавно у Верховині на Івано-Франківщині презентували книгу «Де серце птахом рветься в небо», в якій зібрані авторські екскурсії Павли Рашковської. Які з них найбільш популярні, чи варто в Карпатах шукати мольфарів та які стежки ведуть до місць сили, Укрінформ запитав у авторки видання.
СТАРИЙ І НОВИЙ СВІТ У КАРПАТАХ
Павла-Парасковія Рашковська взялася за роботу екскурсовода 20 років тому. Зізнається, на початках це було її хобі й улюблена справа. Пізніше вона захопилася туристичною рубрикою, яку вела на одному з місцевих сайтів. Натхнення до праці їй додавали «лайки» під кожною публікацією, а бажання розвиватись у цій темі прийшло тоді, коли зрозуміла, що її тексти вже використовують гіди, які привозять на Верховинщину великі групи туристів.
«За 10 років я зібрала фактично увесь матеріал до книги. Донька допомагала редагувати, а я увесь час щось переставляла, зшивала, друкувала і робила усілякі буклети. Коштів на повноцінну книгу, про яку думала постійно, не вистачало. Не було ще й цікавих фотографій», – зізнається Павла Онуфріївна.
І ось нарешті Павла Рашковська разом зі своєю донькою Оленою презентували екскурсійний путівник для гостей Верховинщини, які хочуть пізнати справжню Гуцульщину. Родина, яка займається ще й музейною справою, бо приймає туристів у Музеї галЄрії традицій та обрядів, видала книгу власним коштом.
«Я навіть не рахувала, скільки тут екскурсій описано. Приблизно 25 подорожей Верховинщиною. Також тут розроблені тури вихідного дня, забави, зібрані розповіді про Святвечір, Різдво, Великодні та Йорданські традиції, про особливості гуцульської кухні, описані різні майстер-класи. На один із них, «Викуй підкову на щастя», мене наштовхнули туристи з Одеси. Одесити дуже люблять підкови. На Гуцульщині підкову не вважають оберегом «на щастя». Тут цим оберегом є свячена вода, зілля. Втім у нас є ковалі, про яких можна розповідати просто магічні історії», – зауважує Павла Рашковська.
Вона стверджує, що книгу написала для туристів, зважаючи на всі їхні смаки. Є поради і для тих, хто хоче піднятися в гори, і для тих, хто приїхав на гриби та ягоди, чи «зарядитись» у мольфарів і цілителів, чи пізнати місця сили в Карпатах.
«Ми у Верховині маємо сім місць сили. Їх визначили люди за давніми переказами. Найперше, це гора Попіван (Піп Іван Чорногірський, або Чорна Гора, 2022 м над рівнем моря, – авт.). Вона – сакральна. На неї ішли за зціленням на Івана Купала. За два тижні до свята і два тижні після нього. Інші – Писаний Камінь, де зцілювався Іван Франко, Терношорська Лада, гора Довбушанка, де є вхід на цей і на той світ, Угорське каміння і Біла Кобила. Ця гора досить висока, 1479 м над рівнем моря. Тут довго лежить сніг, і в цю пору гора стає подібною на білу кобилу. Там – кам’яний хаос, там – витвір божих рук, де люди почуваються дуже добре. Коли йдемо з туристами в гори, то обов’язково когось відвідуємо: або трембітаря, або місцевих майстрів… Якщо йдемо на гору Ігрець, то відвідуємо хату-ґражду, полонину, родину гуцулів, де можна побачити, як варять сир господарі, як величезні будзи коптяться в диму. Тобто йдемо ніби у старий світ, де зовсім поряд – новий», – розповідає авторка.
ШУКАЄМО МОЛЬФАРА
Розпочати знайомство з Гуцульщиною Павла Рашковська радить з оглядової екскурсії «Золоте кільце Верховини». Тут – історія селища, духовність, Карпати, їх флора і фауна. Завершується екскурсія в музеї гуцульських музичних інструментів та гуцульської музики Романа Кумлика (гуцульський музикант-віртуоз, який проживав у Верховині, – авт.).
«Друга екскурсія, яку я пропоную, то подорож на оглядову вежу. Якщо туди йдуть діти чи студентська молодь – то це квест. Інколи навіть дорослі хочуть щось пошукати. Це – екскурсія на гору Швейково», – каже Павла Рашковська.
Далі авторка книги радить туристам пізнати місця сили в Карпатах, а для цього, найперше, піднятися на Терношорську Ладу, куди йдуть за позитивом і здійсненням мрій.
«Святилище «Терношорська Лада» – це екскурсія до кам’яної статуї богині, вік якої – понад 20 тисяч років до нашої ери. Мені значення і особливість цього місця відкрили іноземці. Часто сюди приїжджають подружні пари, які не мають дітей, колись люди завше знали – скільки і які молитви треба прочитати, аби здійснилися мрії. Віра – то велика сила», – зауважує Павла Онуфріївна.
- Яка з ваших авторських екскурсій є найбільш популярною?
- Не знаю. Кожна, насправді, перейшла через моє серце. Я розповідаю туристам не лише ті речі, які є в книжці, а й ті, про які знаю від старожилів. Ось наприклад, я написала, що шлях до Жаб’євського потоку – то дорога до місця сили, позитиву й негативу. Але я знаю, у яких місцях дорогою у людей «блуд ловився», де ті місця, у яких знахарі зцілювались. Ми йдемо, тримаємось за каміння, люди чують, як вода шумить. Потічок маленький, але ми чуємо шум бурхливої великої ріки. Усе це описати неможливо, ці місця треба знати.
- Моя книжка – для початківців-екскурсоводів, для людей, які хочуть самотужки відвідати цікаві місця. Але з екскурсоводом це буде значно краще зробити. Бо теорія – то одне, а практика – зовсім інше. Я люблю подорожувати. У поїздках з юних років спостерігала, як подавати екскурсію, як вжитися з групою людей. Якщо цього немає, нічого не вийде. Екскурсовод має бути добрим психологом, аби відчувати туристів.
- Чи просять вас туристи про подорожі до мольфарів?
- Дуже просять. Я про це не написала, але колись розробила екскурсію «Місцями ворожби і мольфарської сили». Насправді, це не моя тема, бо я – релігійна людина, ця тема мені не по духу. Тому я її відкинула. Тим паче, що мольфарів як таких немає. У наш час це скоріше «шоумени». Це можуть бути ще психологи, які часом і помагають людям. Самі гуцули до мольфарів ходили дуже рідко. Йшли ті, що мали проблеми з психікою і так, аби ніхто не знав. Раніше і мольфари ховалися від людей. Він міг жити поряд, але про це ніхто навіть не здогадувався. Здебільшого люди тут самотужки зцілювались травами, ритуалами, музикою. Кожна друга жінка у нас знає, як викурити страх і переляк. Але це не мольфарська, а цілительська дія.
…Раніше я водила людей до однієї жінки, яка лікувала вогнем, водою і молитвами, що передала їй ще прабабця. Останнім часом вона припинила це робити. Людей більше не приймає. Пояснює, що прийшли важкі люди, від яких набралася недуги і ледве сама з неї вийшла.
Натомість, я пропоную атракцію «Шукаємо мольфара». Він живе високо в горах, вміє і знає, як працювати з вогнем, обкурити свяченим зіллям. Цю атракцію я раджу гостям провести ввечері, зі смолоскипами та після того, як ми шукаємо і кличемо мольфара, слухаємо звуки трембіти, сопілки. Усе це дуже подобається туристам, але цей чоловік не завжди нам іде назустріч. Може, інколи, щось відчуває…
ПОКИ ЩО ЙДЕМО, КУДИ ХОЧЕМО
- Для любителів гірських подорожей маєте цікаві пропозиції?
- Так, гора Ігрець – це 1242 метри над рівнем моря, яка теж вважається сакральною. У похід можуть іти і дорослі, й діти. Шлях – похилий, довжиною у 7-8 км. Підйом – 3,5 км, спуск – ще 5 км, якщо повертатися стежкою, що виводить просто до Церкви Різдва Пресвятої Богородиці, яка не закривалась 350 років, у селі Криворівня. Ми ходимо на полонину Ігрець і влітку, і навіть взимку, на другий день після Різдва, через перевал, коли, часом, віхола замітає снігом так, що проїхати неможливо. Кому було важко йти, я розповідала, що звідти на роботу щодня ходила секретарка селищної ради. Збігти – то ще нічого, а піднятися додому з роботи? Тоді й ніч, і вовки виють, а додому прийде – там п’ять корів, яких треба доїти, а ще 50 овечок, а ще на всю сім’ю треба наварити їсти. Ось як живуть гуцули. …Насправді, коли взимку йшли, то часом відчували, що ми на кінці світу, але ці екскурсії з радістю згадуємо дотепер.
Ще додам, що церква в Криворівні – особлива. Збудована ще в середині XVII століття, завжди була діючою. Під час великої повені її залило водою і довелось у 1719 році перенести храм на пагорб. Із середини XIX століття тут майже сто років правила родина Бурачинських і Волянських, за яких у Криворівні почались «Українські Атени». Ця екскурсія у мене теж розписана, бо з 1900 року тут перебувало дуже багато відомих людей: Леся Українка, Гнат Хоткевич, Коцюбинський – автор твору «Тіні забутих предків», Федькович і Іван Труш та багато інших. Це тема, яка потребує окремої розповіді. Сама церква дуже намолена і там хочеться бути. Тому потік людей, а особливо творчих, сюди не припиняється. У цьому храмі є своя ікона Божої Матері втілення творчих задумів, на якій Божа Матір – у перемітці (традиційний головний убір заміжньої жінки – авт.), а Ісусик – у гуцульському кожушку.
- А до церкви можна зайти без проблем?
- Церкву відкривають на час Богослужіння. Але її можна відвідати і в звичайний день, попередньо домовившись зі священником. У Криворівні завше є потік туристів. Інколи невіруючі, або віряни інших конфесій не хочуть іти до наших храмів. Я не переконую їх, але прошу зайти як до історичної культової споруди. Кажу, що можете й не молитись. Утім, коли заходять до цієї церкви, коли розмовляють з отцем Іваном, люди просто прозрівають… Церкву ми ніколи не обминаємо.
- Чи є випадки, коли вже треба змінювати туристичний маршрут через те, що приватизували земельні ділянки на його шляху?
- Таких випадків ще не було, і сьогодні я кажу, що ми йдемо, куди хочемо. Гуцули – то щирі й добрі люди, їм важливо, аби не ходили по траві, бо треба зберегти сіно для худоби. Ми ходимо стежками по приватній власності, і нам це дозволяють, ніхто за це не свариться. Свого часу якісь люди намагалися перекрити «місця сили», зокрема Писаний Камінь. Це була для нас трагедія. Під Писаним Каменем навіть збудували вертолітний майданчик і будиночок, але зараз там пустка. Це святилище такого не приймає. Люди кажуть, що також хотіли перекрити дорогу, аби брати гроші з подорожніх, які йдуть до Терношорської Лади. Але й там не вийшло.
- Зараз на Піп Іван завозять багато техніки, аби відновити обсерваторію. Що люди кажуть про це?
- Старожили кажуть, що там, де святилище, нічого іншого бути не може, а там – святилище. Раніше обсерваторія існувала лише два роки. Більше нічого не можу сказати.
ВИСОКО В ГОРАХ
- А ви піднімаєтесь ще туди з туристами?
- Вже тепер ні. Туди досить складний шлях. Підкорюється Попіван дуже важко. Якщо підйом на Говерлу – 3,5 кілометра, то на Попіван – 13. Це дуже складний маршрут, особливо під Вухатим Каменем, де Руслана записувала свій кліп. Хоча, там можна побачити і кам’яних жабу, бабу, ведмедя… Я завжди кажу, що в гори треба йти, аби зарядити себе доброю енергією. На Попівані відчуття таке, ніби світ біля твоїх ніг. Гора красива ландшафтами, рослинами. На Попіван є два маршрути. З села Дземброня на шляху є дуже красиві водоспади, поля рододендрона.
- А для тих, хто любить гриби, відкриваєте місця?
- Так, у нас є навіть Музей грибів. Його власники і спеціалізуються на тому, що водять туристів по гриби. Вони показують грибні місця. Наш ліс дуже закручений. До того ж вас поведуть один раз однією, інший – другою стежкою так, що ви ніколи той шлях не запам’ятаєте, але грибів назбираєте обов’язково (сміється – авт.).
- Як туристам потрапити на «Гуцульське весілля»?
- Можна бути як учасниками гуцульського весілля, так і просто глядачами. Але цей захід можливий лише за попереднім замовленням, бо вимагає значної роботи й організації. Треба домовитися з музикантами, які не завжди вільні, з нашими акторами-аматорами, підібрати місце.
- Чи є ще такі місця, які б ви хотіли відкрити туристам?
- Є. Ми зараз плануємо відкрити нову екскурсію у село Красник. Там є загадкова гора Гига, де колись палилися чуги (великі сигнальні вогнища), джерело Святого Пантелеймона, яке місцевий парох відчув, побачив і оздоровлюється разом з іншими людьми – і місцевими, й приїжджими. А ще там відкрився Музей гуцульського побуту Василя Тупилюка і є велике господарство з різними свійськими і декоративними тваринами, господар якого ще й грає на всіх народних інструментах. Це – перша екскурсія. Наступна – місцями нетрадиційної медицини. Ця тема зараз цікавить багатьох, тому вже маємо певні задумки.
Ще маю намір написати екскурсію «Опришківськими стежками». Адже тут є не лише гора Довбушанка, де жив Довбуш, а ще маємо пам’ятний знак і Музей Довбуша. Тут і фільм знімався про нього.
Оскільки у нас є Музей «Тіні забутих предків», де жив режисер цього фільму Сергій Параджанов, то ще хочу зробити екскурсію стежками “Тіней...”, бо є хата у Криворівні, в якій жив головний герой фільму, є місця, де проводили зйомку та кімната-музей, де жив Михайло Коцюбинський – автор твору.
Хочемо також проводити екскурсії «літературними стежками, бо поети та письменники, які гостювали на Верховинщині, створили тут багато своїх творів. Варто туристам показати і наші духовні місця, бо церкви у нас особливі: як за архітектурою, так і за розташуванням.
- А чи має Верховина потенціал для лікувального туризму?
- Звичайно. Ми маємо понад 100 мінеральних джерел. Тут лікувались Леся Українка, Іван Франко. Тут коркували воду «Верховинську», яка подібна до «Боржомі», воду «Буркут». Поки що ці джерела витікають просто у річку. Думаю, як буде добрий інвестор – ситуація зміниться. Ми маємо тут частинку раю, але по-справжньому раювати ще не навчились.
Ірина Дружук, Івано-Франківськ