Український інститут національної пам'яті презентував книгу збірник письмових спогадів про Голодомор 1932–33 років
Радіо Свобода
Шкільна вчителька, селянин-хлібороб, університетський педагог, комуністичний партієць. Усі ці люди колись не просто стали свідками однієї з найстрашніших подій в історії України – Голоду 1932–33 років, – але і описали її у своїх нотатках, за що пізніше майже всі постраждали від рук репресивної радянської машини, яка звинуватила їх у брехні і наклепі.
Український інститут національної пам'яті презентував книгу «Репресовані» щоденники. Голодомор 1932–33 років в Україні», яка і вмістила у собі ці письмові спогади. І хоча раніше окремі з текстів частково або повністю публікувалися, утім усі вони є важливим свідченням злочину радянської влади щодо українців і дозволяють почути історію про геноцид з перших вуст.
Вчителька Олександра Радченко стала очевидицею страшних подій 1932–33 років на межі Чугуївського та Печенізького районів Харківщини. Щоб врятувати селян від голодної смерті, вона разом з чоловіком наймала їх на роботу в лісгосп, який був звільнений від хлібозаготівель, а отже мав певні запаси.
12 листопада 1931 року: «Проходить «Червона мітла» – тобто увесь хліб, буквально весь, змітають… З людьми поводяться дуже погано: штовхають у спину так, що селянин робить кілька кроків і падає на підлогу. Зачиняють до комори. Морять голодом. Не випускають арештованих цілу добу. А як хто проситься вийти, вартовий відповідає, що треба було не їсти та не пити... До кімнати 3×4 збивають чоловік по 20. І це все за те, що не можуть виконати хлібозаготівлю. Виконати ж не можна, тому що податок більший, ніж зібрано врожаю. Декілька днів вже йде суд над тими, хто не виконав хлібозаготівлю… Це показові суди, щоб іншим селянам був урок».
9 січня 1933 року: «У Харкові кояться жахіття. Крадуть дітей та продають ковбасу з людського м’яса. Заводять обманом дорослих людей (частіше повних) під приводом продажу взуття. Навіть в газетах про це писали, заспокоюючи, що вживають заходів, але.. діти все зникають».
Партієць Дмитро Заволока очолював відділ культури та пропаганди Ленінського районного партійного комітету Києва. Бачачи на власні очі страшні наслідки колективізації, він неодноразово згадував у своїх записах про необхідність якнайшвидшої зміни партійного курсу, адже тогочасний, на його думку, зайшов надто далеко.
Березень 1932 року: «Чим більше я придивляюсь до сьогоднішнього стану села, чим більше прислухаюсь до настроїв, як працівників на селі, так і селянства, – то все більше переконуюсь, що ми наробили багато помилок. І помилок таких, яких важко на ходу виправити, бо занадто вони заглибились. Та чи взагалі хто збирається визнати ці помилки? Здається, ні».
Квітень 1932 року: «Був у Борисполі… Вулиці опустіли, скрізь відчувається якийсь застій, що нагадує місцевість після військових подій або великої епідемії, або стихійного лиха… Вулиці позаростали бур’янами, людей дуже мало. Ті, що зустрічаються по дорозі, мають понурий пригнічений вигляд, майже, як правило, всі обшарпані. Погляди кидають на зустрічних ворожі, підозрілі і непривітні. Намагаються ховатися від очей. Подвір’я запущені… Переважна більшість господарчих будівель пустують, деякі з них починають руйнуватись…»
Селянина Нестора Білоуса Голодомор 1932–33 років застав у селі Леб’яже на Харківщині.
Травень 1933 року: «Щоденно помирають люди з голоду. Сільрадою призначена санітарна комісія для прибирання решток трупів та поховання їх, тому що ховати тих людей немає кому, то тепер сільрада виганяє людей і риють велику яму, душ на 10, і тоді заривають. Багато людей дорослих і дітей, як подивишся, так це живі мерці».
10 червня 1933 року: «Люди помирають голодною смертю, в Харкові, на полі, і ніхто не прибирає. Наприклад, Костенко Микола помер біля Таганки, уже цілий місяць, і ніхто не прибрав труп, а кожного дня повз нього їздять командири Червоної армії. І байдуже усім, що труп вже давно розклався, що не можна повз пройти».
29 липня 1933 року: «У нас на цегельному заводі хліба немає, варять на сніданок жито, а на обід борщ і жито з молоком, і на вечерю теж жито. Словом, годує радянська влада селян гірше, ніж колись годували люди свиней».
Юрій Самброс керував педагогічною практикою студентів Всеукраїнського інституту народної освіти у Харкові. Неодноразово він ставав свідком голодних смертей, яким нічим вже не можна було зарадити.
«Живучи в Люботині і йдучи щоранку на дачний поїзд, я з півмісяця, день за днем, спостерігав смерть однієї бабусі під тином... З опухлими від голоду ногами, втративши сили, вона лежала під тином на шляху, що проходив близько самої колії залізниці, повз садиб люботинського дачного присілку. Серед бур’яну, густо вкритого придорожнім пилом, з дерев’яною мискою у головах, поставленою чиєюсь сердобольною душею для милостині, страшною сухорлявістю рук, з кістками, щільно обтягнутими прозорою жовто-сірою шкірою, з лячними, набряклими, мов колоди, синіми ногами й роздутим, опухлим обличчям, на якому змужнілими плямами сиділи тупі, бездумні очі, – лежала вона день за днем, жахлива, мов привид…
Перші дні вона ще рухалась, щось шепотіла, коли хтось зупинявся коло неї, а чим далі, день за днем, замовкала все більше, лежачи вже без руху, лише мляво зводила очі праворуч... ліворуч..., чи надовго ставила свій погляд сторч, втоплюючи його в блакитну імлу гарячого літнього, байдужого неба. Нарешті – вмерла. Труп пролежав з добу, роздувся ще дужче й зрештою зник. Міліція кудись відтягла й закопала… Агонія бабина тяглась довше звичайного тому, що прохожі, видко, хоч трохи підгодовували її своїми пожертвами. Проте, ніхто не міг врятувати її від смерті, бо всім бракувало їжі, всі голодували».
Михайло Сіньков працював асистентом кафедри неорганічної хімії Харківського хіміко-технологічного інституту імені Кірова.
30 березня 1933 року: «На селі, судячи з розповідей товаришів, коїться щось нечуване. Селянин противиться і вважає за краще здохнути, але не скоритися. Л.К. розповідав випадок, коли селянин, майже падаючи з ніг, доплентався до сільради і заявив: «Більше терпіти не можу, ідіть копайте яму». В ямі у нього виявилося 50 пудів зерна. За день до цього у нього померла дружина від голоду і діти лежать опухлі. Голодуючі селяни, що пухнуть (буквально) з голоду, переважно мають закопане зерно, але не хочуть його здавати і не хочуть працювати. Небачений в історії політичний опір багатомільйонного класу дрібних власників, опір такий звірячий і запеклий. Щось буде».
15 травня 1933 року: «Коли йдеш пізно ввечері додому, то під кожним ґанком бачиш, як сидять обірвані селяни. Це вони прийшли до міста за хлібом... Часто вони вмирають прямо на вулиці, особливо діти. За містом в бараках червоний хрест зібрав 200 дітей, з яких щодня вмирають 20-25 осіб. Вчора бачив, як у нас під воротами помирав хлопчик років 12-13».
Із книгою «Репресовані» щоденники. Голодомор 1932–1933 років в Україні», під упорядкуванням та загальною редакцією історика Ярослава Файзуліна, можна ознайомитись у вільному доступі на сайті Українського інституту національної пам'яті.
Софія Середа, Радіо Свобода