Як перетворити гірські краєвиди на гормони щастя і не розгубити те щастя на поганих дорогах і в купах сміття

У Карпатах золота осінь — саме той час, коли варто сюди їхати, аби насолодитися неймовірними барвами лісу, туманами, ще не змерзлими гірськими річками й водоспадами, пожовклими полонинами та вершинами гір у снігу. І, звісно ж, найкраще цей час провести на території нацпарків — адже саме тут можна побачити “нецивілізовану” природу. Майже завжди вона вражає красою — неймовірно сильно!

Але часом щось вражає і неприємно, наприклад, нецивілізованість місцевих жителів, які лишають купи побутового сміття на лоні цієї чудової природи. Усе це разом змушує задуматися над тим, як і що треба зробити, аби наші нацпарки залишали у відвідувачів тільки хороші враження?

На Закарпатті нині є три офіційні нацпарки. Найпопулярніший із переліку — магніт закарпатського туризму НПП “Синевир”, водночас Ужанський Нацпарк називають найбільш проблемним у сенсі інфраструктури та господарювання (через часті скандали з рубками й активістами), ну, а Нацпарк “Зачарований край” — найменш розкрученим і відвідуваним.

Їхня інфраструктура далека від мрії, навіть потрапивши у сусідні – за 200 км – Високі Татри (гірський масив, частина Західних Карпат у Словаччині та Польщі), де також є Нацпарк, розумієш, що кордон багато значить — бо їхні й наші нацпарки — це небо і земля. Але навіть за тої мінімальної інфраструктури, яка є у нас, туристам гарантовані неймовірні враження — треба просто знати, де їх шукати.

Варіант такої навігації Закарпаттям пропонуємо у нашому редакційному міні-проєкті, де ми розкажемо про основні магніти цих місць, про їхні ексклюзивні принади, які зазвичай лишаються поза увагою пересічного туриста. А також попитаємо порад в експертів, як вирішити наболілі проблеми нацпарків — так, аби гостям від реалій життя місцевих не хотілося плакати.

У першому матеріалі нашого міні-проєкту ми розповімо, що такого небаченого є в НПП “Синевир” — навіть якщо ви там уже сто разів бували. Адже кажуть, що тут можна продавати навіть повітря — і за нього варто заплатити! І що місцеві гірські краєвиди мають чудову властивість трансформуватися в гормони щастя.

ТАМ ОЗЕРА Й КОЛОЧАВА — ГОРИ ЗЛІВА, ГОРИ СПРАВА

У Нацпарк “Синевир”, достоту, приїжджає кожен, хто їде на Закарпаття, озеро Синевир – це must seen у будь-якому екскурсійному турі регіоном. Так само, як і Центр реабілітації бурих ведмедів або найдовше гірське село Колочава, чи зруйнований єдиний у Європі Музей лісу і сплаву — це ті три магніти, які ваблять масового туриста і є популярними.

Про два з них Укрінформ уже детально розповідав: тут можна почитати про найбільше гірське озеро країни — Синевир, де стоїть унікальний найвищий в Україні дерев'яний пам'ятник карпатській легенді про любов — Сині та Виру авторства Івана Бровді – з африканського негний-дерева або махагону; тут шумлять смереки, лежать тумани і знімаються в фільмах голлівудські зірки. А ось тут — можна прочитати про Центр реабілітації бурих ведмедів. Село ж Колочава відоме як село десяти музеїв, як найдовше село на Закарпатській Верховині, як батьківщина Шугая, закарпатського опришка, як шафранова долина (навесні, коли цвіте шафран Гейфеля, – у Колочаві особливо багато відвідувачів).

Торік у Нацпарку пробували відродити легендарний Музей лісу і сплаву, від якого після руйнівної повені 1998 року залишилася тільки згадка — вода прорвала ще австро-угорську греблю, знесла музей, він майже двадцять років так і простояв. Шляхом складних юридичних маніпуляцій за ініціативи Закарпатської ОДА часів Геннадія Москаля музей було передано з комунальної власності в державну, а в 2018-му на відновлювальні роботи було виділено 53 млн грн з держбюджету, і навіть розпочато нарешті роботи з відновлення греблі. Втім підрядник роботи у 2018-му розпочав, але не завершив, а в нинішньому році їх не відновили узагалі.

Як пояснили в коментарі Укрінформу в профільному департаменті ОДА, роботи з реконструкції музею були зупинені, бо підрядник відмовився продовжувати їх через надто низьку заробітну плату, закладену в кошторисі проєкту. Наразі в Нацпарку готують проєктно-кошторисну документацію для процедури відбору нового підрядника. На спецрахунку лишається ще 20 млн грн — таким чином роботи будуть відновлені з весни 2020 року, як обіцяють.

- Але парадокс – у тому, що всі ці місця-магніти більшість туристів відвідує похапцем, – каже Олександр Коваль, експерт із регіонального туризму, директор порталу Турінформ Закарпаття. – Адже середньостатистичний тур до НПП “Синевир” передбачає, що вас повезуть на озеро Синевир, де ви зможете заселфитися на фоні відбитих у воді смерек, купити сувенір дорогою назад, подивитися на реабілітованих ведмедів і, може, ще побачити скансен у Колочаві. А тим часом справжня краса Нацпарку лишиться поза вашою увагою — бо на неї треба більше часу. Тому я завжди відмовляю туристів їхати в Синевир на півдня-день, й агітую залишатися в котромусь із сіл на території Нацпарку на ніч.

НАЙЦІННІШЕ В НАЦПАРКУ — ПОВІТРЯ І КРАЄВИДИ

- Коли у мене в таких випадках питають: “А чим ще цікавий Синевир, аби там залишатися довше?”, – я зазвичай запитую у відповідь: “А чи задоволені ви повітрям, яким дихаєте вдома і чи знаєте ви, що в Національному парку “Синевир” повітря – найчистіше в Україні?” – каже Олександр Коваль.

- Це неймовірно чисте повітря є фішкою парку. Власне, однією з. Бо ще в таких випадках я перераховую також тишу, чисту воду, ліс, краєвиди... Це все те, що не продається за гроші, але саме воно і є тим, що тут найбільш вартісне і що насправді – must seen у Нацпарку “Синевир”. Усім цим потрібно насолоджуватись. Там треба бути якнайдовше! Ходити екологічними стежками, підніматися в гори, спускатись, отримувати фізичне навантаження і дихати. Це фантастичні відчуття, яких ви не знайдете ніде більше! Зрештою, усе це синтезується в задоволення та позитивні емоції. Тому я своїм туристам відповідаю в таких випадках — мовляв, коли ви шукаєте, де отримати гормони щастя, вам сюди, до Нацпарку ”Синевир”.

Олександр Коваль переконує туристів лишатися тут більше, як на день. Щоб було коли пройтися однією із 13-ти екостежок нацпарку.

- На території парку є чимало маркованих маршрутів — детальніше про них можна погуглити чи почитати на сайті нацпарку або ж спитати карту вже на місці, в їхньому інформцентрі, – каже Коваль. – Але краще за все винайняти для цього собі гіда, так отримаєте набагато більше і корисної інформації, і насолоди від прогулянки. Одні з найцікавіших туристичних маршрутів — це похід Синевирський перевал – г. Кам'янка – Синевирське озеро, Лінія Арпада, Остріки – Гребля, Колочава – г. Стримба та інші.

Окремо слід сказати про нерозкритий потенціал «Школи вівчарства» – проєкт, який запустили кілька років тому для підтримки та розвитку традиційного вівчарства на Верховині. Ідея в тому, аби охочі могли ставати учнями вівчарів, кілька днів проводити з ними на полонині, допомагати випасати овець і вчитися робити сир. Це надзвичайно сильний магніт, але, на жаль, через ті чи інші причини послуга не дуже користується попитом і майже не працює. Щоправда, у вихідні дні в літній сезон на полонині радо приймають організовані групи туристів і на місці продають смачну справжню бринзу.

ЩЕ ОДНЕ ОЗЕРО, АЛЕ ДИКЕ

Юрій Бабічин, начальник відділу екологічної освіти НПП “Синевир” каже, що на території нацпарку (а це майже 43 тис. га) є 13 маркованих екостежок. Вони стартують у різних місцях парку, але майже усі виводять на вершини — відтак, туристи мають змогу насолодитися неймовірними видами Тереблянської долини.

- Особливо цікавим серед маловідомих об'єктів нашого нацпарку є Дике озеро. Це маловідвідувана локація — але я особисто зараховую це радше до її плюсів, аніж до мінусів, бо ліниві туристи, які можуть доїхати на Синевир, їдуть саме туди, а у вас тим часом є ще унікальна можливість, піднявшись пішки на Дике озеро, побути віч-на-віч із природою. Озерце невелике порівняно з Синевиром, воно на схилі гори Ґропа, має острівець посередині з дуже цікавими ендеміками – як наприклад, росичка — хижа рослина, яка їсть комарів. Ще одна маловідома місцина Нацпарку “Синевир” — болото Глуханя (між селами Синевир і Негровець). Воно також додасть вражень тим, хто вміє це оцінити, – каже науковець.

ЯК ВІЗИТЕРА ПЕРЕТВОРИТИ НА ТУРИСТА І ЗАРОБИТИ СВОЇ МІЛЬЙОНИ?

Якби в нацпарку та на території сіл, що в його межах, більше думали про те, як заманити та втримати туриста, вигода від цього була б і тим, й іншим. Бо попри те, що НПП “Синевир” — облюбоване туристами місце, тут на туризмі не заробляють так, як можна, переконує Олександр Коваль.

- Якщо українець згадує Карпати, то серед 5 об’єктів чи місць, про які він пам’ятає, – точно буде озеро Синевир. І точно більшість має бажання його відвідати. Потенціал неймовірний! Українські Карпати за рік відвідує 3-4 млн гостей, тож Синевир може — і мусить! – боротись за свого прихильника. На жаль, у нацпарку наразі немає організованої системи розвитку туризму місцевими учасниками. За моїми оцінками, тут є загалом коло сотні суб’єктів, котрі точно заробляють гроші з туризму, але співпраці між ними нема, хіба час від часу виникає ситуативне партнерство. Тобто, вони не використовують на повну свій потенціал. Візитер, що приїжджає у Національний парк “Синевир”, переважно думає лише про похід на озеро: зробив фото, купив сувенір – і поїхав геть. У середньому турист проводить на території парку 2 години. Візитер стає туристом у парку тоді, коли зупиняється на ніч. Залежно від періоду року (літо і теплий період — час, коли тут найбільша кількість туристів) та від сектора проживання (приватні садиби, кемпінги, турбази, готелі) можна припустити, що нині ніч у нацпарку проводить близько 70 тисяч гостей на рік — це мізер, якщо враховувати потенціал парку. Якщо правильно вибудувати таку роботу з туристами, нацпарк може отримувати прибуток у сотні мільйонів гривень на рік.

То ж що робити, аби затримувати туриста в нацпарку, а відтак – заробляти більше?

- Якщо по пунктах, – каже Коваль, – то найперше, що треба зробити — це місцевих учасників туристичного ринку (а це Нацпарк, власники агросадиб, готелів і ресторанів) об’єднати у регіональну туристичну організацію, яка розвиватиме цей потенціал і створюватиме додану вартість. Далі слід активно працювати над встановленням партнерських стосунків як в Україні, так і за кордоном, з різноманітними зацікавленими сторонами, починаючи від туристичних операторів, екскурсоводів, різноманітних клубів та навчальних закладів природоохоронного, туристичного, аграрного профілю.

Зараз у Нацпарку вдало використовують таку співпрацю з художниками.

- Уже кілька років, а цього року захід мав найбільший розмах, ми влаштовуємо міжнародні художні пленери, під час яких митці живуть у нас в будиночках нацпарку в урочищі Рабачинка, виходять на етюди, проводять творчі зустрічі та майстер-класи для місцевих школярів. На цей час наші будиночки перетворюються на арт-резиденцію, відтепер позиціонуємо Рабачинку саме так і надалі розвиватимемо її в цьому сенсі, – каже Юрій Бабічин.

ТІ, ЩО ПОТОПАЮТЬ У СМІТТІ

Ну, і ще одне, що варто робити в плані розвитку туристичного потенціалу — провести роботу з адаптації місцевого населення до умов і правил, які діють на території національного парку. Населення звикло використовувати природні ресурси, та є червоні лінії, які не можна перетинати, каже Коваль.

Зараз у нацпарку пробують над цим працювати із жителями сіл Тереблянської долини — адже проблема вивозу твердих відходів тут стала критичною. На узліссях, у видолинках, просто на березі річки — купи і гори цього сміття. І найгірше, що це все бачать туристи — тільки цього літа було кілька “сміттєвих скандалів” у мережі через те, що люди, які приїхали відпочивати у місцевих садибах, замість гір і чистої річки бачили зі своїх вікон гори сміття на тій річці.

Основна проблема – в тому, що місцева влада не може знайти підприємця, котрий би вивозив тверді побутові відходи із сіл (тут купа нюансів: гірські дороги, і та обставина, що чуже сміття на переповнених полігонах інших міст не приймають), а з іншого боку, місцеве населення не розуміє, що єдиний вихід — це перетворити своє сміття на товар і продавати його.

Влітку ужгородська екоорганізація “Еко-сфера” провела низку семінарів на тему сортування сміття для жителів сіл Теребовлянської долини, зокрема і тих, що на території Нацпарку “Синевир”.

- У результаті на грант від Мінекології, який фінансувало МЗС Чехії, у трьох селах було встановлено контейнери для роздільного збору сміття — скла та пластику — мова про Синевир, Синевирську Поляну, Колочаву, – каже еколог Оксана Станкевич-Волосянчук. – Ми знайшли також підприємця, котрий згоден купувати це сортоване сміття. Але практика показує, що місцеві жителі й далі не сортують: у контейнери викидають різне сміття, також продовжують, очевидно, викидати його на берег річки чи узлісся.

Виглядає на те, каже еколог, що ці семінари варто буде повторити, і тут недопрацьовує також місцева влада, бо людей треба переконати, що їхнє сміття — це товар. І у них немає іншого виходу, як поводитися зі своїми відходами саме так. Ми вже маємо гарний досвід у селах цього регіону — наприклад, у Верхніх Воротах, де сортують із 2013 року, мають прес і продають своє сміття. Сільський голова каже, що 80% їхнього сміття продається.

Відтак, із цим кущем треба далі працювати, бо до людей не доходить, а тим часом нацпарк через сміття втрачає імідж, каже Станкевич-Волосянчук.

ПРО ДОРОГИ І ЯК НИМИ ЇЗДИТИ

Є у Нацпарку “Синевир” й інші проблеми, які так чи інак відчувають туристи.

- Це система транспортного сполучення. Вона зовсім не розвинена — як на території парку (сполучення між селами, місцем проживання туристів та туроб’єктами), так і поза нею – з найближчими автостанціями: Міжгір’я, Хуст, Воловець, а також із залізничною станцією Воловець. На сьогодні після 14.00 години з території парку “Синевир” виїхати громадським транспортом нереально, – каже Коваль.

Лишається також питання альтернативної доставки туристів до озера від КПП.

- Наразі ведеться дискусія про те, аби довіз до Синевира здійснювати за допомогою електромобілів або возів, запряжених кіньми. Гарні вози та коні – це екологічно, це працевлаштування 4-6 осіб та додаткові гроші для парку. Головне — єдині правила для усіх, – каже експерт із туризму.

Є ще проблема з упорядкуванням торгівлі продуктами харчування та сувенірами на території нацпарку “Синевир” (та сама проблема “зеленого меду”, яка збурила народ після публікації в Укрінформі).

Олександр Коваль переконує, що на території Нацпарку має продаватися те, що тут створено — і жодного іншого продукту з-за меж, а тим більше — сурогату чи фальсифікату.

- Потенціал продажів – 300-400 тисяч одиниць на рік, середній чек – 150 грн (орієнтовний об’єм продажу — 50 млн грн на рік, або майже 1 млн грн на місяць). Це дуже гарні гроші, тому учасникам туристичного ринку варто боротися за те, аби якість була відповідна. Бо це, знову ж таки, – імідж. Я раджу працювати за принципом, що кількість продуктів може бути й меншою, а їхня ціна та якість — вищою. І продавати ці продукти треба саме під брендом “Синевир”. Цим треба займатися вже! – наголошує Коваль.

Разом із цим формуватиметься культура візитерів також — щоб останні поважали природу та працю місцевих жителів, працівників гірських територій нацпарку “Синевир”.

Підсумовуючи, Олександр Коваль говорить, що наразі треба розуміти: той рівень якості послуг, який зараз є у Нацпарку “Синевир”, недостатній для того, щоб затримати туриста на 1-2 ночі. Але це варто робити.

- Гість, що затримується у парку, в середньому готовий сплатити 1 тис. грн (комплексно – за проживання, харчування, екскурсійні програми, дегустації, майстер-класи, сувеніри). Тому, за 1 чи 2 ночі, які проведуть тут 100-200 тисяч туристів, вони принесуть додатково 100-200 млн грн для усіх, хто працює на території сіл Нацпарку “Синевир”. Сприймайте візитера у парк, як інвестора. Але не дуріть його, пропонуючи кольоровий мед, — акцентує Коваль.

ЕКОНОМІКА РІПЛЯНКИ, АБО ПОРЯТУНОК ДИВО-СПЕЦІАЛІТЕТОМ

А насамкінець – даруємо ідею. Вона, як завжди, під ногами, чи то пак, навіть глибше — у погребі з... картоплею, яку місцеві жителі називають “ріпа”.

- Місцеві жителі готують одну просту, але надзвичайну страву — ріплянку. Це нематеріальна культурна спадщина Закарпаття. Традиційна страва жителів села Колочава та території Нацпарку “Синевир”. Має навіть свій іменний фестиваль, який в Колочаві проводять у середині червня, – каже Коваль.

Готується вона із розвареної на пюре картоплі та кукурудзяного борошна. Варять ріплянку на повільному вогні у чавунній каструлі, часто помішуючи; коли звариться картопля, додають у каструлю кукурудзяне борошно, перед тим замочене у теплій воді. Далі це товчуть до стану однорідної маси, утримуючи каструлю на невеликому вогні, додають масло і накривають кришкою на 10-15 хвилин, аби запарилось. За цей час готують засмажку із сала чи гарячих шкварок, туди додають трохи молока чи сметани — це називається мачанка. У мачанку можна додавати також бринзу, фріґу на шкварках (розігрітий сир), вурду, яйця, м'ясо, гриби... Що кому до смаку. Тоді добре вимішану ріплянку відкидають на тацю-деко, формують ложкою кульки, їх їдять, замочуючи в мачанку. Слинки потекли? Отож!

Але є такий парадокс: сьогодні турист, який приїхав у Нацпарк “Синевир” за сотні кілометрів, практично ніде не може скуштувати ріплянку. Звісно, її можуть приготувати на вимогу, але в меню більшості закладів цієї страви нема. Хоча, наприклад, є там бограч, який тут роблять по-своєму, і це не зовсім — чи навіть зовсім не бограч. А в той же час, ріплянка може бути стравою №1 для парку Синевир, це місцевий спеціалітет, за рік місцеві заклади харчування можуть продати мінімум 100 тисяч порцій ріплянки. – каже Олександр Коваль.

Втім, страву важливо не лише якісно готувати, а й так само подавати. На мою думку, сировина має вирощуватись виключно на території парку, на домашніх городах місцевих жителів: картопля, кукурудза. Кожен турист, який їде на Синевир, має точно знати – що він куштуватиме під час подорожі, й ріплянка тут має мати перше місце в переліку.

Тетяна Когутич, Ужгород
Фото Сергія Гудака