Скелясті гори і залишки середньовічної фортеці ваблять до себе туристів і реконструкторів
Про Тустань я знав так давно, що геть забув, що саме, а головне - від кого я про цей «галицький Ельсинор» почув. Пам’ятав хіба епоху, в яку він постав: присмеркове середньовіччя, коли князівські дружинники ще не набули благородних рис à la Вальтер Скотт, ходили у ведмежих шкурах і рвали зубами (без ознак пародонтозу) м’ясо на посиденьках у прокопчених княжих гридницях. Вони однаково добре, без зайвої рефлексії, стинали голови зайдам степовикам – і тягли на палю бунтівливих хлопів, які дозволяли собі не гнути шиї перед черговим Тугаром Вовком.
ПАЗИ І ВРУБИ
Карпати, як на мене, в основному доволі пологі. Звичайно, тут можна зустріти брутальні скелі, що хижими іклами встромлені в згущене небо, але вони зазвичай ховаються десь у глибині гірських масивів, подалі від людського ока. Тому мені неважко зрозуміти Ярослава Осмомисла, того самого, який «своїми полками залізними» підпирав наприкінці XII століття гори угорські. Кажуть, саме він, рухаючись з одним із тих полків річищем Уричанки, побачив гострі пісковикові скелі і… «Ту-у стань! – прогриміла княжа команда. – Раз-два!» Військо зупинилось; Ярослав повернув до цього дива природи, на ходу осмислюючи, як краще пристосувати до своїх потреб цей подарунок природи.
Хоча це міг бути і не Ярослав, а далекий його попередник: науковці знайшли серед тустанського масиву купу артефактів доби панування в краї племені білих хорватів (VIII – X ст.). Підозрюю, на «білохорватському» діалекті «Стій, раз-два» теж могло звучати як «ту-стань!». Та як би там не було, саме в Тустані звели фортецю, яка почала виконувати не лише оборонні, але й митні функції на соляному шляху від Дрогобича до вищезгаданої Угорщини. Бо саме десь тут проходив кордон між Угорщиною і Галицьким, а з середини XIV століття – Польським королівством.
Пересічному екскурсанту не доведеться напружувати мізки, аби уявити, як міг виглядати стародавній замок, вдало вбудований у неприступні скелі. Про це подбав львівський археолог Михайло Рожко, який зробив реконструкцію фортеці станом на середину XIII століття. На вході до теперішнього історико-культурного заповідника «Тустань» виставлено низку візуально-інформаційних стендів, серед яких - графічне творіння Михайла Федоровича.
Рожко нарахував на тустанських скелях понад 4000 пазів та врубів, які дали йому підстави достатньо точно відтворити дерев’яну забудову в тривимірному просторі. Не берусь стверджувати, що саме так виглядали дахи замку, але що стосується саме оборонних споруд – тут сумніватись не доводиться. За автором проекту, висота житлової забудови складала 25 метрів; висота наземних оборонних стін – до 15 метрів.
Сьогодні від тих стін, окрім врубів, не залишилось практично нічого. Надто рано втратила фортеця своє стратегічне, а надто економічне значення. Зате як природна пам’ятка – ці скелі зачаровують. Особливо сучасних степовиків на кшталт автора цих рядків. Тут іще, можливо, позначилась похмура погода, притаманна пізній осені, яка створювала належний емоційний фон. Хоча… Коли ми піднялись нагору, важкі хмарини не те щоб розбіглися, але якось подобрішали, посвітлішали – від чого знімки гірського масиву на протилежному березі річки, зроблені в розріз між скелями, виглядають майже святково.
Та чи не надто я перехвалюю свої здібності фотографа-аматора?..
ТРУДНОЩІ ЛОГІСТИКИ
Ідея відвідати Тустань зародилася відразу, щойно зажевріла перспектива відрядження до Дрогобича. По прямій відстань між двома точками на мапі – менше тридцяти кілометрів; по дорозі, зрозуміло, більше, але не набагато. От тільки чим пересуватись по тій дорозі? Прямого сполучення немає – різні адміністративні райони. Таксі? – жаба задушить. І тут добрі люди в Управлінні туризму Дрогобицької міськради підказали: Трускавець!
Ну, точно! – відпочивальників у санаторіях туристичні агентства беруть в облогу з перших днів заселення, пропонуючи різноманітні екскурсії по навколишніх визначних місцях. Зателефонував за люб’язно наданим номером – і вже наступного дня мене підбирав бусик на АЗС при в’їзді до Трускавця (дістатись Трускавця й повернутись до Дрогобича не становить жодних проблем: автобуси між містами курсують з періодичністю 15-20 хвилин).
Бусик поїхав не прямо до села Урич, поруч із яким знаходиться заповідник. Він маневрував таким чином, що пасажири отримали відомості ще й про Борислав (той, що у Франка «сміється»), і про Східницю, і навіть про місцевість, яка лежить східніше Тустані. Як додатковий бонус. Просто екскурсія завершувалась на Кам’янецькому водоспаді, але я підозрюю, зголоднілих любителів екзотики везуть до невисокого водопаду не так через його красу, як через домовленості з власником тамтешньої триповерхової «колиби» (і всюдисущих сувенірних яток). Бізнес є бізнес – жодних претензій. Тим більше, що готують там смачно у всьому діапазоні карпатської і частково кавказької кухні.
Від Урича (і від Сколівської траси) до скельного комплексу – усього шість сотень метрів і пряма дорога. Ну, майже. Той, хто вирішить мандрувати сюди самотужки, не заблукає. На галявині перед входом розгорнутий цілий комплекс дерев’яних ґратчастих споруд, що схематично нагадують середньовічне містечко – із в’їзною брамою, церквами, якимись хоромами і навіть катапультами. Чи баллістами – мені бракує знань з тогочасної метальної артилерії. Як з’ясувалося, це залишки декорацій, у яких під скелями проходить щорічний лицарський турнір-фестиваль середньовічної культури «Ту Стань!»
А що? Гарне місце вибрали реконструктори. Є де розгулятися славним лицарям сучасної Тустані! (Сподіваюсь, каменюки вони одне в одного з допомогою отих балліст не жбурляють.)
ЗАХАРЕ, ТИ НЕПРАВИЙ
І все ж. Де я міг дізнатись про Тустань? «Франко! – підказала уява. – “Захар Беркут”. Адже події повісті відбувались десь тут».
Дійсно, Захарове село Тухля знаходиться неподалік, у тому ж самому Сколівському районі, що й Тустань. У повісті вона (і тустанці) згадуються аж чотири рази:
«Післанці з Корчина й Тустаня говорили:
– Нам грозить залива. Понижче Синевідська на рівнині біліють вже шатра монголів. Іде їх сила незлічима, і ми й думати не можемо про боротьбу й опір, але забираємо все і втікаємо в ліси та в гори. Бояри наші зачали були робити засіки на шляху, але якось вагуються. Шепчуть люди, що хотять запродати шляхи наші монголам…
– Ей, громадяни, громадяни, – сумовито, але і з докором сказав Захар, – і сила, бачиться, у вас у руках, і розум у головах, як у мужів, а бесіда ваша дитиняча!..»
Отут я за тустанців образився. Ну, не могли люди, звівши таку фортецю на скалах, виявляти подібний інфантилізм. Принаймні, в такому епічному творі. То, може, Захар мав на увазі якусь іншу Тустань? Наприклад, ту, що знаходиться в Галицькому районі на Івано-Франківщині? Але те село лежить на лівому березі Дністра, а всі поіменовані в повісті населені пункти – скажімо так, на Правобережжі. Включно із Синевідськом. Не скажу точно, що саме мав на увазі Іван Якович, але є в цій місцевості, на схід від Корчина, Верхнє й Нижнє Синьовидне. Напевно, десь тут, на березі Стрия, побачили «післанці» табір Бурунди.
Зрештою, влаштувати опір тогочасним «бурятам» краще було б саме в Тустані. Фортеця притулилась до скель, скелі – до гірського масиву. Він і тепер видається непролазним, а тоді був таким і поготів. На той випадок, якби гарнізон не витримав фронтальних атак монголів – можна було б розчинитись у лісі. Справа від фортеці (якщо дивитись від Урича) – визирає з-поза смерек скеля Сокіл. Зліва – цілий комплекс скель, більше схожих на слонячі бивні. Напевно, древні тустанці підготували там якісь «сюрпризи» загарбникам.
На зразок того, що висить над головами туристів, коли вони піднімаються до верхнього ярусу фортеці з тилу. На дереві якісь добродії підвісили такий собі прутяний клубок, з якого в усі боки висунулись незле загострені дерев’яні коли. Сьогодні той клубок нікому не загрожує і висить в якості музейного експонату. А вісім століть тому коли б рясно сипалися на голови окупантів, ламаючи хребти і пробиваючи наскрізь тіла басурманів разом із кольчугами…
До речі, цікаво: чи були серед воїнів Бурунди вихідці з мокшанських боліт?..
ПОРІВНЯЛЬНА ФОРТИФІКАЦІЯ
Ще раз. Навіть ті мізерні рештки стін, які ще трапляються по території заповідника, не лишають сумнівів: тут була могутня фортеця. За два роки до того довелося побачити так звані «Скелі Довбуша» поблизу села Бубнище (Болехівський район, Івано-Франківська область). Звичайно, туди нас довезли на автобусі; приїжджим дві жіночки пропонували сфотографуватись у сідлі одного з трьох коней… Можливо, коней було й більше – якийсь клієнт міг заїхати й випасти із зору поміж буків і модрин. Тобто, цивілізація діставала й там, та все одно враження розбійницького кубла мене особисто не полишало. Саме тут опришки мали ховати вибиті з місцевих панів скарби. А де ж іще?
А Тустанські скелі – це солідна оборонна база, яка стояла на шляху хижих завойовників. Тут розміщувався постійний гарнізон, облаштований усім необхідним – казармами, провіантськими складами, зброярнею. Напевно, батьки-командири не забули підготувати гауптвахту. Ніс службу взвод військових зв’язківців, який обмінювався інформацією про ворога, що насувається, із найближчими до Тустані гарнізонами… Ви спитаєте, звідки військовий зв’язок у глибокому середньовіччі? А вгадайте!
Ні, напевно, кострища на скелях тут теж розпалювали, як потім запорожці – на степових вежах. Але не звідусюди в горах їх можна побачити. Тому просунуті в тогочасних технологіях тустанці використовували… Правильно! – трембіти. Не знаю, хто в кого позичив ідею – чи військові у вівчарів-гуцулів, чи гуцули у військових. Навряд чи тогочасні мешканці карпатських полонин мали уявлення про авторське право.
А ще скелі для навколишніх громад несли певний сакральний зміст. Про що свідчать вирізьблені по всій доступній (а подекуди – і по недоступній) поверхні скель петрогліфи. Правда, іноді дилетанту важко буває виокремити давні творіння наскального мистецтва серед «робіт» наших сучасників. От науковці – ті легко знаходять серед усієї маси зображень солярні знаки, зображення сокир і таке інше. У наш час митці віддають перевагу знакам писемності, вказуючи власні імена, місцевість, звідки вони прибули, і навіть дату закінчення шедевру. То, може, їхні предки вісім століть тому хотіли повідомити нащадкам те ж саме, але через неписьменність змушені були задовольнятися простими геометричними фігурами?
На вході музейники вивісили зразки петрогліфів на кам’яних пластинах. На одній вибито так званий рівнораменний хрест. Чомусь довідники приділяють йому особливе значення. І ніхто не висуває версії, що хрест – то вже доробка християнських часів, а спочатку це було зображення іншого, цілком собі сакрального символу поганських часів.
Хоча я можу й помилятись.
БЕЗ МІФОЛОГІЇ
От що по-справжньому здивувало – це відсутність суто тустанської міфології. Особливо з огляду на наявність такої кількості петрогліфів, а також антропоморфних зображень. Наш екскурсовод звернув увагу групи на солідних розмірів камінь, зарубини на поверхні якого, в сукупності з формою самого каменю, можна було прийняти за людське обличчя. Однак нічого більше не додав – і рушив далі. Утім, не виключено, я в цей час надто інтенсивно крутив головою в усі боки, вишукуючи найкращий ракурс для зйомок. От якби було більше часу, та можливість поспілкуватися із місцевими бойками…
До речі, одна з історичних назв Чехії – Богемія. Від назви кельтського племені бойїв, що населяли ті землі аж до Карпат – перед тим, як були витіснені слов’янами. Напевно, бойї і на східні схили Карпат переходили, зачепились тут – і стали бойками. Зізнаюсь, я таку версію вичитав в Інтернеті – але вже після того, як вона мені спала на думку, коли спілкувався з бойківчанками у вищезгаданій «Колибі». От тільки темою спілкування були не античні часи, а особливості запропонованого ними меню. Пробіжки по скелях на свіжому передгірському повітрі апетит роз’ятрили не на жарт.
…Коли ми спустилися зі скель на рівнину, виявилось, що певні легенди про цей комплекс таки є. Утім, стосуються вони аж ніяк не славетного минулого власне фортеці, а «всього лише» місцевої криниці. І зовсім вони не прадавні. Я слухав ту історію неуважно, тому можу щось наплутати.
Наскільки пам’ятаю, у розповіді йшлося про якогось австрійського артилериста, чия батарея сунула попід скелею і зруйнувала джерельце, з якого брали місцеві жителі якусь особливу воду. А коли хтось там у далекому Відні (чи Зальцбургу, чи в Граці) у нього захворів, йому наснився якийсь святий і нагадав про загублене джерельце. Офіцер (очевидно, багата людина) натяк зрозумів і помчав чимдуж у далеку, глибоко провінційну Галичину виправляти помилку. (Мабуть, це трапилося ще до початку Першої світової, бо під час війни в нього навряд чи була б можливість відволікатись від суто військових справ.) Джерело відновив, може, навіть, прикрасив чудернацьким навісом. Але явно не тим, що прикрашає джерело сьогодні.
А вода, напевно, тут цілюща. Скільки звідси до Трускавця, а тим більше до Східниці…
* * *
Завершилась подорож на Кам’янецькому водоспаді. Їхали через якесь із Синьовидних. Очевидно, через Верхнє – бо екскурсовод щось розповідав про найвищу гору Львівської області. Згідно Вікіпедії це – гора Парашка, 1271 метр. Але все це – скоромовкою. Після величної Тустані гора, що стоїть досить далеко від траси, належним чином не сприймалась.
Світлого часу залишалось тільки на декілька знімків, та й то світлини вийшли недостатньо яскравими. А так – красиво. Романтично.
Як на вільного сина степів.
Михайло Бублик, Сєвєродонецьк.
Фото автора.